Олена Скуловатова — психологиня, викладачка та письменниця. Після початку повномасштабного російського вторгнення Олена разом із трьома дітьми жила у німецькому місті Галле (Заале) в еміграції; нині вона з родиною вже повернулася в Україну. Під час перебування в Німеччині вона активно займалася освітньою та культурною діяльністю: читала уривки зі своїх книжок, виступала на заходах української діаспори та спілкувалася з читачами. У липні 2025 року Олена знову відвідала Німеччину з коротким візитом — ми скористалися нагодою для цієї розмови. До речі, наш книжковий клуб обрав її роман «Імаго людини».
Oseredok Leipzig: Олено, розкажи, будь ласка, про свій письменницький шлях. Це була давня мрія чи вже доросле рішення? Як усе почалося?
Олена Скуловатова: Це була давня дитяча мрія. Я змалечку багато читала — настільки, що могла за один шкільний день «проковтнути» дві-три тоненькі книжки. Мені пощастило з учителькою читання: вона дозволяла приносити власні книжки й читати їх на уроках, тож я швидко «заморила» спочатку шкільну, а потім і міську бібліотекарку постійними візитами. Тоді ще не було гаджетів і нескінченної конкуренції за увагу — книжка була першим вибором.
Довгий час я навіть не уявляла, що «письменниця» — це шлях, на який можна реально стати. Життя йшло своїм ходом: навчання, робота. Робила дрібні спроби — писала новини й нотатки, щось відсилала, але відповідей майже не було. Усе змінилося з початком ковіду: мій активний тревел-блог раптом став неактуальним — ну як писати про мандри, коли всі сидять удома? Я буквально «з місця в кар’єр» почала писати роман у Facebook, без плану, не знаючи, чим він завершиться. Тепер це трохи смішно згадувати, але саме та імпровізація відкрила двері.
Потім були літературні конкурси, знайомства з авторами, відчуття шляху. Згодом з’явилася перша дитяча книжка — спершу у команді, потім уже мої окремі тексти почали брати видавництва. Далі вийшов і перший дорослий роман.
— З чого почалася твоя дитяча література і які книги для дітей ти виділила б зараз?
— Перша дитяча книжка народилася у командній роботі. У нас склалася творча «тусовка», і одна редакторка дитячого журналу організувала короткий курс про те, як писати для дітей: від задуму й тестового завдання — до добору текстів у видання. Так ми зібрали яскраво ілюстровану збірку накладом 2000 примірників: працювали дружно, встигли багато, і як на дебют вийшло дуже гідно.
Потім я перейшла до авторських дитячих книжок. Серед важливих — «Дітлахи. Незламні історії» (видавництво «Школа»). Це не суто «про війну», але там — справжній досвід дітей сьогодні: хтось поїхав, хтось залишився, комусь довелося відкривати нові мови й новий побут. Є історія хлопчика, що виїхав до Німеччини, спершу не хотів учити мову й почувався чужим — але футбол став мовою порозуміння. До книги я додала обережну передмову для батьків: спершу прочитайте самі, оцініть чутливі теми для своєї дитини.
Ще одна лінія — співпраця з Українським інститутом книги: так вийшли «Сміттярки» із державним накладом 1500 примірників, що розійшлися по бібліотеках України; згодом вийшов і комерційний наклад. Того ж року побачив світ і щоденник (проєкт-щоденник для дітей/підлітків). Узагалі в мене були періоди, коли «накопичувальний ефект» приводив до того, що за рік виходило шість моїх книжок — звучить шалено, але це результат тривалої системної роботи.
— Розкажи про дорослі тексти: роман «Імаго людини» та повість «Міленія».
— «Імаго людини» — мій перший і поки що єдиний роман для дорослих. Я виграла конкурс Спілки письменників України, і книжку видали невеликим накладом — він розійшовся за кілька місяців, тепер видання у дефіциті. Роман про айтішника, який майже не виходить з дому, але проводить розслідування онлайн. Там важливе місце займає OSINT — пошук і аналіз даних з відкритих джерел. Коли я писала, про це знали не всі; тепер, під час великої війни, OSINT став на слуху. Є й любовна лінія, і соціальні шари, і питання цифрової безпеки; герой користується нейромережами — тоді довелося ґрунтовно консультуватися, аби зрозуміти механіку.
Є ще повість «Міленія» — мій перший виданий прозовий твір. Обсяг був невеликий, і я хочу колись її допрацювати: там піднято кілька історичних пластів, зокрема Китай-город поблизу Кам’янця-Подільського, Подільські Товтри — місця, які мене вразили.
— Я з Чернігова, школу закінчила там. Навчалася в Ніжинському університеті за спеціальністю «психологія», далі — аспірантура в Києві. Захистила дисертацію; я кандидат психологічних наук, доцент. Багато років викладала, зокрема у торгівельному університеті в Києві, а перед війною перейшла до Білоцерківського аграрного університету — логістично було легше добиратися, а в мене троє дітей, це важливо. З початком повномасштабної війни ми виїхали до Німеччини.
— Декілька слів про тебе: де народилася, де навчалася, де працювала?
— У тебе троє дітей. Як поєднуєш материнство, кар’єру та письменництво?
— До вагітності ми з чоловіком серйозно займалися спортом і туризмом, їздили на чемпіонати України. Пам’ятаю епізод: старшій доньці — два місяці, і я просто з дистанції поверталася під дерево, щоб погодувати її. З часом спорт відійшов, ми переключилися на мандри. Дуже допомагали свекри, а після їхньої трагічної смерті я залишилася без підтримки й пішла у декрет, коли молодшій було три роки — парадоксально, але інакше не уявляла, як вижити самій у цій логістиці. Згодом мене знову запросили на роботу, та почалася війна, і ми виїхали.
Поєдную так: я встаю на годину раніше й пишу. У середньому 1–2 години на день — більше в концентрації не витримую. Доводиться жертвувати прибиранням і прогулянками (для мене це справжня «жертовність», бо я маніакально люблю порядок). Тримаюся принципу 10 000 годин: чоловік якось сказав — щоб реалізуватися, треба відпрацювати свій обсяг. Зараз у письменстві в мене приблизно шість тисяч годин, тож висновок очевидний: потрібна системність. Я планую, маю дедлайни, інколи працюю паралельно над 2–3 текстами: якщо один «клинить», переходжу до іншого. У роботі завжди є якийсь рукопис.
Діти — мої бета-читачі. Ми влаштовуємо читання вголос, відстежуємо діалоги, влучність гумору «на їхній вік». Середня донька консультує мене з Minecraft. Книжки ростуть разом з моїми дітьми — і це безцінний зворотний зв’язок.
— Чи допомагає базова психологічна освіта в письмі?
— Так, але не прямолінійно. Я уникаю психологізації текстів і нон-фікшену «про емоції», бо професійний сленг відштовхує непідготовленого читача. Натомість наука навчила мене структурності, послідовності, менеджменту творчого процесу — і це дуже допомагає.
— Ти з російськомовної родини, а нині пишеш і виховуєш дітей українською. Як відбувався цей шлях?
— Я народилася в російськомовній родині в Чернігові, ходила до російськомовної школи, в університеті також навчалася російською. Перелом почався у 2009-му, коли я вже викладала й увійшла в україномовне професійне середовище. Свою роль відіграв і мій чоловік — з україномовної родини; цікаво, що він фактично не вміє говорити російською: звучить штучно, ріже слух. У нашій сім’ї українська мова — норма.
Я свідомо записувала лекції на диктофон, їхала потягом і виписувала власні помилки, аби виправляти. Мова — це дисципліна і волеве рішення, яке легко підтримувати в правильному оточенні-«бульбашці». За кордоном це ще помітніше: українська стає маркером «свій/своя», і часто саме вона відкриває розмови з людьми, яких бачиш вперше й востаннє.
— Що відбувається нині з українською літературою — для тих, хто не стежить постійно?
— Після 2022 року багато змінилося. Заборона російських книжок і зменшення їхньої присутності на ринку змусили читачів і видавців відкривати українських авторів — і класиків (Домонтович, «розстріляне відродження», Хвильовий), і сучасників. Поступово зникає хибний стереотип, ніби українська література — лише про страждання.
Водночас нині помітна криза дитячої літератури: спад народжуваності, масовий виїзд дітей під час війни й дисбаланс «видаємо більше, ніж продаємо». На останньому «Книжковому Арсеналі» вже говорили, як цьому зарадити. Ланцюжок простий: якщо старі наклади не продаються, немає інвестицій у нові. Доросла література почувається краще — працюють книжкові клуби, Instagram-спільноти, триває читацький рух.
Серйозний виклик — штучний інтелект: його тексти стають кращими, і галузі доведеться переосмислювати унікальність людського письма. Ще один біль — міжнародні права: на ярмарках у Лейпцигу чи Болоньївідчутно, що іноземні видавці охочіше продають нам свої права, ніж купують українські. Мотивують: «реалії війни дітям у мирних країнах не так цікаві». Але попри це, саме зараз формується новий канон — живий, різноманітний, сучасний.
— Що порадиш читачам та батькам юних читачів?
— Шукайте свої голоси: українська література сьогодні — це широченний діапазон стилів і тем. Дітям давайте правдиві тексти, але дозовано й з вашим супроводом: читайте разом, обговорюйте, ставте запитання. І підтримуйте свідомість мови — вона не приходить сама, це щоденний вибір.
Олено, дякуємо за відвертість і тепло. Твоя історія — про системність, відвагу й уважність до читача.
