21 червня 2025 о 20:00 в Лейпцигу в приміщенні Польського інституту в Лейпцигу відбудеться концерт-презентація збірки творів українського композитора Бориса Лятошинського “СODE”. Ініціаторка проекту – Катерина-Софія Шик – піаністка, перформерка та дослідниця не тільки заграє цю музику на концерті, а і познайомить слухачів з контекстом в якому жив композитор та його біографією.
Це інтерв´ю – це глибока розмова про українську класичну музику, її унікальність, виклики та місце у світовому контексті. Катерина ділиться власним досвідом представлення українського репертуару на європейських сценах, говорить про роль музики в часи війни та про відповідальність сучасного покоління митців. Її слова — не лише про музику, а й про ідентичність, гідність і культурну памʼять.
.
Oseredok Leipzig: в чому унікальність української академічної музики порівняно з іншими європейськими традиціями — інтонацією, звучанням, ідеєю?
Kateryna-Sofiia Shyk: Українська академічна музика — це про внутрішню свободу. Це голос народу, який століттями боровся і досі бореться за право бути почутим. Її унікальність полягає у внутрішній свободі, навіть тоді, коли зовні ця свобода була обмеженою. Українські композитори — від Миколи Лисенка до Валентина Сильвестрова та сучасних авторів — створюють музику, яка є одночасно глибоко національною й абсолютно універсальною. Інтонаційно це особлива модальність, яка походить з української народної пісні. Щодо ліричного змісту — це музика надії й втрати. Вона говорить про колективну памʼять, про біль, про щастя й трагедію. На відміну від багатьох європейських шкіл, де традиційна академічна музика писалася спочатку як розвага — для аристократії, для інтелігенції — українська академічна музика дуже щира. Вона не має на меті виключно розважати, вона — про щось набагато глибше. Вона написана для особливих людей. І саме тому, я вважаю, в її універсальності — її сила.
.
Oseredok Leipzig: Наскільки українська класична музика сьогодні присутня в культурному просторі — як в Україні, так і за кордоном? Чи достатньо її знають і виконують?
Kateryna-Sofiia Shyk: Сьогодні ми переживаємо неймовірний сплеск зацікавленості українською музикою. Але вона досі залишається маловиконуваною та малодослідженою — особливо щодо творів, написаних до XX століття. Активніше почали досліджувати і грати цю музику десь 10–15 років тому. А повномасштабне вторгнення Росії зробило цей процес ще більш гострим і актуальним. Ситуація — дуже неоднозначна. З одного боку, я відчуваю велику відкритість до українського мистецтва. Але разом з тим постійно доводиться стикатися з нав’язуванням російської культури як чогось «вищого», національного, універсального. Організаторам іноді доводиться пояснювати, чому я не граю, наприклад, Рахманінова чи Прокоф’єва. Бо вони — не просто композитори. Вони були й залишаються представниками імперської культури, яка століттями підпорядковувала інші. Наше завдання — як музикантів, культурологів, менеджерів — не лише виконувати та поширювати українську музику, але й створювати відповідний контекст. Доносити її історію, показувати значущість українського репертуару, пояснювати її цінність у світовому контексті.
.
Oseredok Leipzig: Чи може українська музика стати мовою, яка говорить із сучасним слухачем про складні історичні, політичні чи особисті теми?
Kateryna-Sofiia Shyk: Я думаю, що українська музика вже є такою мовою. Вона завжди нею була. Просто зараз ми нарешті почали прислухатися. Повномасштабна війна поставила перед нами виклик не лише фізичного, а й культурного виживання. Українська музика, як і інші культурні засоби передавання інформації, стала голосом правди — про війну, про боротьбу.
Композитори XX століття, які пережили репресії та окупацію, залишили репертуар, що є неймовірно актуальним саме сьогодні. Це навіть трохи трагікомічно — твори, написані під час Другої світової, сьогодні звучать як саундтрек до нашої боротьби за виживання, за свободу, за незалежність. Сучасні автори також створюють музику, яка фіксує хроніку війни — пам’ять, незламність. Вона говорить не лише про Україну, а й до всіх, хто цінує свободу. Ми звертаємось до європейського слухача мовою музики, щоб сказати про те, що болить, що живе в нас. Але, на жаль, вони часто не знають, що таке сучасна війна. Іноді мені здається, що вони занадто демократизовані, занадто толерантні. Говорю це виключно з досвіду професійного споживання музичного контенту. Наприклад, коли в одному концерті поряд із творами українських композиторів ставлять твори Прокоф’єва — це викликає питання: “Шановні, чи ви взагалі розумієте контекст сьогоднішніх подій? Чи готові ви слухати ту мову, якою ми говоримо з вами сьогодні?”. Чому українську класичну музику протягом десятиліть замовчували? І що ми як суспільство можемо зробити, щоб її відродити та переосмислити? Це була свідома імперська політика — заборона всього українського: музики, творчості, літератури, історичних здобутків. Російська імперія, а згодом радянська влада системно й, на жаль, іноді дуже успішно нищили українську культуру: через фізичні репресії проти композиторів, заборони творів, знищення архівів, погрози залишити митця без публіки — а значить, без існування. Це відбувалося не тому, що наша академічна музика поступалася за якістю. Навпаки — вона була носієм ідентичності, а отже, загрозою для колонізаторської політики Росії. Навіть після здобуття незалежності цей процес продовжувався по інерції через відсутність державної культурної політики.
Зараз ми лише починаємо усвідомлювати важливість поняття «культурна політика». Бо коли хочуть знищити державу, перше, що нищать, — це культуру: мову, музику, літературу. Сьогодні ми маємо історичний шанс це змінити. Ми можемо повернути твори українських композиторів — від XVII століття до сучасності — в академічну освіту. Цей процес вже почався, але зовсім недавно.
.
Коли я навчалася в академії, більшість довідників і методичних матеріалів були російською мовою. Нам майже не давали знань про українських композиторів. Біографії часто були написані з викривленням фактів. Ми маємо перекладати ці джерела, зіставляти з архівами. Потрібно вводити твори українських композиторів у міжнародні фестивальні програми. І дуже важливо — не просто виконувати українську музику заради «галочки», а наполягати на її рівноправному місці серед європейських шедеврів. Вона має право бути там. І водночас — пояснювати, чому ми не можемо більше толерувати російську культуру. Та відкривати світові велич українського мистецтва.
Oseredok Leipzig: Чи відчуваєте ви як виконавиця відповідальність бути своєрідною посланницею української культури на сцені — в Україні та у світі?
Kateryna-Sofiia Shyk: Перш за все мушу уточнити, що наразі я ще не виступала в Україні з українським репертуаром, але такі проєкти в планах — думаю, у 2026 році це буде реалізовано. Щодо європейської сцени — так, я відчуваю відповідальність кожного разу, коли виходжу на сцену. Раніше це було трохи інакше: людям і мені самій був потрібен час, щоб усвідомити сенси, знайти відгук музики всередині себе. Для мене це стало більше, ніж просто представлення: мовляв, ось є така українська музика — слухайте. Тепер це питання гідності та культурного виживання. Світ дуже довго залишався байдужим до українського, а після повномасштабного вторгнення продовжує ставитися до української культури як до чогось тимчасового, допоміжного, «на тлі». Але українська музика — це не екзотика, не супровід благодійних подій, і не щось «поза політикою». Це повноцінна частина європейської музичної традиції. Кожен мій виступ сьогодні — це шанс сказати: ми існуємо, наша культура жива, вона сильна, вона гідна бути на рівні з найкращими європейськими творами. І бути виконаною на найкращих сценах Європи.
Я завжди намагаюся донести це слухачам універсальною мовою — мовою музики. І для мене це не лише велика відповідальність, а й велика честь — представляти нашу культуру світові.
.
Oseredok Leipzig: Що для вас означає виконання музики Бориса Лятошинського? Чи є твір, який особливо вас зачіпає — емоційно чи професійно?
Kateryna-Sofiia Shyk: Виконання Лятошинського для мене — це не просто музика. Це не просто «сісти, зіграти і піти». Це спосіб говорити про те, що неможливо висловити словами. Його твори мають дві складові: внутрішню і зовнішню. Внутрішня — це взаємодія виконавця з композитором, це внутрішній монолог людини, яка бореться, сумнівається, сподівається, переосмислює. Зовнішня — це контекст. Це про наш народ, який боровся, бореться і буде боротися за свою ідентичність. Це про бути почутими.
Для мене особливо важливою є третя прелюдія з «Шевченківської сюїти». Я зачитаю епіграф:
«І на оновленій землі
врага не буде, супостата,
а буде син, і буде мати,
і будуть люди на землі…» (Т.Г.Шевченко).
Цей твір неймовірно резонує зараз, під час повномасштабної війни. У ньому — щира, вразлива мелодія, яка випливає, ніби з самої землі, з надр, з пам’яті народу. Я не віруюча людина, але кожного разу, коли граю цю прелюдію — це моя молитва. За Україну. За її памʼять. За її майбутнє. Так, це про смуток. Про втрату. Прелюдія була написана під час Другої світової, коли композитора «добровільно» евакуювали з Києва до Саратова. І в цій музиці — туга за батьківщиною.
Але водночас у ній — неймовірна внутрішня сила. Як окремої людини, так і всього народу. Там дуже цікаві гармонії, вона технічно глибока. Це не салонна музика. Вона написана, щоб говорити.
Я грала її у французькому посольстві в Берліні. Там була політична публіка. Після виконання — жодних оплесків. Я подумала: це провал. Минуло кілька секунд — нічого. Я боялася підняти очі. Але коли все ж підняла — побачила, що публіка стоїть із відкритими ротами. Їх вразила ця музика. Вразила до тиші. А потім — зірвалися оплески. Цей твір має звучати сьогодні. Саме зараз, коли ми знову боремося за право бути собою, бути вільними, бути незалежними.
.
Oseredok Leipzig: Чи вважаєте ви, що музика Лятошинського сьогодні є особливо актуальною з огляду на нову боротьбу за українську ідентичність та культуру? Як на цю музику реагує міжнародна публіка?
Kateryna-Sofiia Shyk: Абсолютно так, вважаю. Музика Лятошинського — це музика боротьби, спротиву, гідності. Вона писалася в умовах тотальної цензури, коли українська культура — зокрема й музика — виживала всупереч усьому. Сьогодні ситуація, звісно, не така сама, але подібна: українську ідентичність намагаються знищити не лише ракетами, а й культурним терором, пропагандою, спробами стерти нас зі світового культурного простору. На моїх концертах за кордоном люди часто вперше чують музику Лятошинського. Після виступів вони підходять і кажуть: «Ми не знали про нього раніше, але це неймовірно». Вони чують у ній європейську традицію — але водночас щось унікальне, глибоке, інше. І все ж — частина європейської публіки досі не готова відмовлятися від «великої російської культури». Ось тут музика Лятошинського стає нашим інструментом. Вона звучить так сильно і переконливо, що її просто неможливо ігнорувати. .
.
Oseredok Leipzig: Ви є частиною покоління, яке заново відкриває творчість Лятошинського для світу. Яку відповідальність або, можливо, привілеї ви відчуваєте в цій місії?
Kateryna-Sofiia Shyk: Трохи поправлю — я вже не є першим поколінням, яке відкриває музику Лятошинського. Це також робить трохи старше покоління — зокрема Тетяна Гомoн, Ірина Тyкова, музикознавиця, організаторка Latoshynsky Foundation, які пишуть статті, подкасти, займаються глибокими дослідженнями. Але щодо мене — це і відповідальність, і привілей водночас. Відповідальність — бо моє покоління не має більше права дати цій музиці знову зникнути. Ми не можемо просто її «грати», бо грається. Ми маємо її так популяризувати, щоб вона більше не могла бути знищеною, забутою або перекритою чимось іншим. Привілей — бо нашому поколінню випала честь повернути Лятошинського в світовий музичний обіг. І робити це вже не з нав’язаного контексту. Це водночас просто й складно. Просто — бо ми вже не живемо в умовах ідеологічного тиску. Складно — бо багато архівів втрачено, багато матеріалу ще не розшифровано. Коли я готувала проєкт і фортепіанну збірку творів Лятошинського для презентації в Берліні, я відчула, наскільки це важливо. Це не просто концерт — це акт культурного повернення. Ми зараз маємо унікальний шанс не лише захищати, а й відновлювати власну культурну памʼять. І я щиро вірю, що разом з іншими музикантами, культурологами, менеджерами, мистецтвознавцями, музикознавцями ми зможемо зробити Лятошинського одним із найвпізнаваніших імен на європейській сцені.
.
Oseredok Leipzig:Що б ви порадили молодим музикантам, які цікавляться українським композиторським спадком? Які твори ви порадили б їм відкрити для себе насамперед?
Kateryna-Sofiia Shyk: Я завжди дотримуюсь однієї думки — і в розмовах із колегами, і зі студентами, яких навчала: починайте з музики, яка говорить особисто до вас. Українська класична музика — це надто багатошаровий пласт, і в ньому кожен може знайти своє. Якщо говорити про молодих європейських музикантів — студентів училищ, ліцеїв, консерваторій — я би порадила, насамперед: Прелюдії з “Шевченківської сюїти” Бориса Лятошинського та Дві прелюдії на теми українських народних пісень. Ці твори чудово підходять і для академічного, і для навчального репертуару. Вони технічно насичені, з цікавими гармоніями, мелодійними переходами — там є що грати. Але найголовніше — це емоційна складова. Вона щира, глибока, іноді болюча. Це не музика «на фоні». Це музика, яка говорить. Це буде щось нове для європейців. Через цю музику вони зможуть емоційно доторкнутися до культури, яка формувалася наче «поза Європою», але завжди тяжіла до європейської традиції — формально, структурно, змістовно. Також дуже рекомендую: Етюди Косенка — там відчутна європейська школа, але з тією унікальною родзинкою, якої немає в інших європейських композиторів. Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Золтан Алмаші — їх твори розширюють розуміння нашого стилістичного діапазону. І, звісно, я дуже раджу молодим європейським музикантам слухати та вивчати сучасну українську музику. Вона дає змогу почути, чим сьогодні живе Україна — і культурно, і емоційно, і соціально. У нашій музиці зараз немає місця «рожевим метеликам» чи салонності. Подивіться, що відбувається всього за півтори тисячі кілометрів від вас — це не далекий світ. І щоб бути в контексті — не лише українських подій, а й сучасної Європи — треба починати з української музики. Кожен твір — це не просто ноти. Це носій культури, ідентичності, досвіду.
Тому я також звертаюсь до організаторів конкурсів і фестивалів: не бійтеся включати українську музику до програм.
Лише так ми зможемо вивести її на ту міжнародну сцену, де вона має бути — серед провідних імен, а не в кінці списку.
Oseredok Leipzig: Лятошинського часто називають «голосом України». Як ви бачите продовження цього голосу — у своїй музиці, викладанні, на сцені, у проєктах?
Kateryna-Sofiia Shyk: Хочу уточнити: наразі я не займаюся викладанням хоча і маю відповідну кваліфікацію, але зараз я зосереджена на собі як перформерці, виконавиці та авторці творчих проєктів. Голос України — це Лятошинський. Для мене це не просто метафора. Це справжній голос народу, який пройшов окупації, репресії, знищення — і все одно зберіг гідність. Я вважаю, що наше покоління має підхопити цей голос — і нести його далі. У своїх концертах я завжди маю умову: якщо мене запрошують виконати європейський репертуар, я погоджуюсь тільки за умови, що в програмі буде твір українського композитора. Це спосіб створювати діалог між культурами. Я намагаюся розповідати колегам, організаторам про контекст творів, показати, як ця музика формувалась в опозиції до колоніальної політики росії. Це важливо — бо якщо ми самі не будемо грати й відстоювати своїх музичних героїв, цього ніхто не зробить. У своїх проєктах я роблю максимальний акцент на тому, в яких умовах і контексті створювалася ця музика. Це були не світські події — це був екзиль, втеча, виживання. І ці твори я доношу до слухача не лише через музику, а й словами. Саме тому у моєму проєкті CODE я завжди включаю лекцію перед концертом. Це частина діалогу. Частина голосу. У майбутньому я планую нові проєкти в інших європейських країнах, особливо з акцентом на музику Лятошинського. Це теж продовження його голосу — в нових залах, в нових країнах, але з тією жсамою правдою про Україну, за культуру якої боровся композитор.
..
Катерина-Софія Шик — українська піаністка, народжена у місті Кропивницький, на батьківщині композитора Юлія Мейтуса та видатного педагога Генріха Нейгауза. Закінчила магістратуру Одеської національної музичної академії імені А. В. Нежданової. Нині мешкає у Франкфурті-на-Майні (Німеччина), але прагне поширювати українську фортепіанну спадщину далеко за межами одного міста.
Любов до української музики Катерині прищепили ще змалку — завдяки українським народним пісням, які співала її бабуся. З раннього віку вона активно зверталася до творів українських композиторів. Під час навчання в музичному коледжі мала честь прем’єрно виконати твори київської композиторки Ганни Гаврилець. Під час академічного навчання досліджувала творчість європейських композиторів, однак наприкінці бакалаврату знову зосередилася на українському репертуарі.
Переїхавши до Німеччини, Катерина виступала із сольними концертами в Берліні, Бонні, Альбштадті, Бад-Урасі, Франкфурті та інших містах. У її програмах завжди звучать твори Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика та інших українських авторів.
Катерина вважає важливою своєю місією популяризацію української музики в Європі, особливо у фортепіанному напрямі. Вона переконана, що попри інтерес європейської аудиторії до українських творів, їх знання і вивчення залишаються обмеженими серед виконавців, і саме цю прогалину вона прагне заповнити через свою творчу діяльність.
.
